|
|
|
 |
Ч.9 Співвідношення Цивільного та Господарського кодексів України
ДЕЯКІ КОЛІЗІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Гасло, висунуте свого часу розробниками Господарського кодексу, було популістським, отже, безпрограшним – зібрати в одному акті та впорядкувати численні закони й підзаконні акти, що регулюють підприємницьку діяльність і суперечать один одному.
Когорту прибічників прийняття Господарського кодексу здебільшого становили підприємці, які стомилися від непередбачуваного у своїй абсурдності чинного законодавства, і чиновники, котрі спостерігали, як вкриті іржею „шестерні” державних механізмів управління економікою постійно дають збої і завдають їй шкоди.
Як правило, це люди, які стомилися від безладдя і безплідності спроб держави домогтися серйозних позитивних зрушень в економіці та піддалися спокусі знайти надто просте рішення для складних проблем.
Навіщо витрачати час і значні фінансові та інтелектуальні ресурси для того, щоб створити середовище, яке сприяє розвитку підприємництва, і за допомогою чіткого та ефективного законодавства дуже обережно створити в суб’єктів, які мають відчутну свободу, мотивацію діяти і чинити саме так, як потрібно економіці? (Завдання знайти потрібний баланс інтересів, прав та обов’язків дуже непросте, і про успіхи вітчизняного законодавця в цій сфері дуже боляче говорити). Набагато простіше і швидше навести порядок шляхом наділення його величності чиновника правом віддавати накази, а суб’єктів – зобов’язати їх виконувати.
По-перше, кодекс не гарантує, що накази будуть кваліфікованими і зрозумілими.
По-друге, що вони будуть послідовними і скоординованими (надто велика в нас армія бажаючих покерувати).
По-третє, ніхто не гарантує, що накази віддаватимуться в інтересах усієї економіки, а не конкретних груп чи суб’єктів, “милих серцю” того чи іншого чиновника.
По-четверте, ніхто не гарантує, що ці накази коректно виконуватимуться суб’єктами, яким вони адресовані. Отже, спроби навести такий “порядок” заздалегідь приречені, та й обійдуться надто дорого.
На жаль, встановити межі сфери дії Господарського кодексу і перелік застосовуваних засобів впливу дуже складно, якщо не неможливо. Якщо Цивільний кодекс регулює відносини між усіма юридичними та фізичними особами, що складаються з приводу всього присутнього в обігу майна в умовах юридичної рівності суб’єктів, то Господарський кодекс претендує на регулювання всього комплексу різнорідних відносин, що складаються в економіці, включаючи реалізацію державними органами своїх владних повноважень (статті 3 і 4).
До сфери регулювання цього кодексу не входять дрібні побутові угоди фізичних осіб між собою. Звичайно, Господарський кодекс визнає право на існування інших, “менш просунутих у господарському відношенні” кодексів (Земельного, Цивільного, Трудового тощо) і спеціальних законів, які так чи інакше стосуються відносин, що складаються в економіці, але всі вони мають бути певним чином приведені у відповідність до норм і принципів ГК.
Однак саме питання принципів і потребує ретельної уваги. Якщо ГК будується на принципах приватного права, що припускають юридичну рівність сторін, пошук оптимального балансу інтересів суспільства та особистості, неприпустимість владно-директивних відносин між суб’єктами, які діють на ринку, то об’єднання в рамках Господарського кодексу актів, що регулюють різні відносини (податкові, антимонопольні, валютного регулювання і контролю), можливо тільки на основі одного загального принципу – господарської доцільності.
Наочним прикладом відсутності такого підходу можна назвати Указ Президента про заборону суб’єктам підприємницької діяльності укладати між собою договори про уступку права вимоги і переведення боргу чи постанову Кабміну про примусове “оздоровлення української економіки” шляхом конвертації боргів підприємств у векселі.
Отже, для того, щоб перетворити Україну на країну пролетарів, зовсім не обов’язково порушувати конституційний принцип гарантії права на власність.
Господарський кодекс, керуючись ідеологією державно-планової економіки (в Кодексі вона сором’язливо ховається під псевдонімом соціально-орієнтованої, що регулюється державою), не готовий провести чітку грань між державними органами, які здійснюють владні повноваження, і підприємствами, що функціонують на ринку.
Саме резервування за державними органами права здійснювати господарську діяльність (займатися “благодійними” поборами, нав’язувати “додаткові послуги”, керувати держпідприємствами) і обумовило те, що наріжним каменем усієї конструкції ГК стала злегка модернізована концепція “соціалістичного підприємства”, без якої побудова планово-регульованої економіки неможлива.
Розробники Господарського кодексу готові до останнього боротися за право українського чиновника керувати державними підприємствами на свій розсуд, перепродавати їх продукцію і послуги, вилучати прибуток, розпродавати майно чи списувати та нарощувати борги, монополізувати ті чи інші прибуткові галузі і сектори, розправлятися з конкурентами тощо. І все це – спираючись на систему колективної безвідповідальності, що гарантує адміністративно-відомче управління державним сектором.
Правовою основою цього рімейка радянської адміністративної економіки є конструкції державного (комунального, казенного) підприємства, що дозволяють “вищим органам” вільно призначати і знімати керівництво підвідомчих підприємств, втручатися в їх діяльність директивами і вказівками, і ні за що не відповідати.
Поява в Господарському кодексі конструкцій, що дискредитували себе (таких, як “приватне підприємство” і “орендне підприємство”), могло бути продиктоване тільки бажанням “господарників” насолити “цивілістам”.
Щоправда, розробники Господарського кодексу зовсім несправедливо залишили без своєї уваги конструкції, які дуже добре себе зарекомендували: “довірче товариство” і “дочірнє підприємство”, що надали масу запаморочливих можливостей “щодо чесного заробляння грошей“, і тому їхня колекція юридичних “мутантів” радянсько-українського винаходу не може вважатися повною.
Зате можна відсвяткувати появу нового суб’єкта господарської діяльності – “філії/представництва” (ст. 132), що здійснює господарську діяльність, не будучи юридичною особою, але має власне майно на правах “оперативно-господарського використання” (ст. 138), так що незабаром можна очікувати суперечок щодо того, хто кому і скільки винен, між головними офісами і філіями.
Серед інших “новел” ГК хотілося б відзначити деякі дрібні, але особливо оригінальні ідеї. Виявляється, саме скасування державної реєстрації юридичної особи є підставою для її ліквідації, а не навпаки (п. 15 ст. 58). І все було б гаразд, якби “небіжчик” не залишив після себе якесь майно та борги. В останньому випадку виникає проблема, від чийого імені це майно продається, у кого купується. І взагалі, чи варто погашати вимоги кредиторів, якщо і де-факто, і де-юре боржника вже немає, він викреслений зі списків “живих”, а майно, що залишилося після нього, можна сміливо оголошувати безгосподарним і передавати державі. Вимоги кредиторів мають зобов’язальний характер, а зобов’язання є, поки є суб’єкти (боржник і кредитор): немає боржника – немає зобов’язання!
Далі >>>
|
|
