|
|
|
 |
Ч.2 Співвідношення Цивільного та Господарського кодексів України
На жаль, і проект ЦК і проект Господарського комерційного кодексу поки що не дотримуються такого підходу. UEPLAC критикував цей факт щодо проекту ЦК і повторює свою критичну точку зору тепер.
На мою думку, загальні норми щодо банкрутства, юридичних осіб, цінних паперів мають бути усунуті й закріплені у спеціальному законодавстві всі разом або доповнені так, аби спеціальне законодавство стало зайвим.
Такої самої критичної оцінки заслуговує проект ГК: багато предметних питань згадуються в загальному і переважно описовому вигляді, тобто в ненормативний спосіб, а реальне завдання нормативної специфікації делегується спеціальному законодавству. Очевидно, що всі ці загальні приписи не створюють робочої основи, на якій можна б було будувати безпосередні наслідки.
Проте загальним принципам політичної економії не місце в законі, вони мають міститися в підручнику. Звичайно, з теоретичної точки зору, можна думати про закон, який в рамках одного закону вичерпно регулюватиме всі розглянуті в проекті ГК суттєві питання, тобто контракти, власність, податки, антимонопольне законодавство, субсидії тощо.
Завдання це – величезне, тому закон матиме надзвичайний розмір. Саме тому більшість законодавців віддають перевагу більш “децентралізованому” підходу і приймають податкові кодекси, закони про субсидії, антимонопольні закони тощо. Який би варіант не був обраний, наполегливо раджу не відхилятися від цього принципу і регулювати одне питання (або декілька) повністю і вичерпно в одній частині законодавства.
Люди глибоко занепокоєні долею державних підприємств та результатами “приватизації”. У пропозиції частково робиться закид проектові ЦК щодо деяких негативних наслідків (хоча він ще не впроваджувався в практику).
В ній, зокрема, зазначається, що проект:
- знову впроваджує поняття володіння;
- не розрізняє приватні і підприємницькі стосунки;
- не розрізняє державну власність, колективну власність і приватну власність;
- не підтримує понять повного господарського відання та оперативного управління стосовно державних підприємств.
Перед тим як навести будь-який системний аргумент, вважаємо доцільним зробити два емпіричних зауваження.
Перш за все, юридичне поняття володіння є корисним інструментом у ринковій економіці. Воно дозволяє фіксувати договірні відносини, які не спричиняють передачі власності (наприклад, оренда, лізинг тощо) і створює юридичні позиції, не торкаючись суті власності. Це юридичне поняття відоме всім західноєвропейським країнам, і воно ніде не вважається “подарунком для кримінального світу”.
По-друге, державна і колективна власність розвивалися не краще, наприклад, у Російській Федерації та Казахстані, які зберегли ці форми власності і відповідні види управління. Корені проблем потрібно знаходити в іншому. Вони, звичайно, є складними і лише частково мають розглядатися в писаному законі, але згоден, що закон може або сприяти, або перешкоджати недозволеній поведінці.
Говорячи взагалі, цивільне, приватне, публічне або будь-яке інше право в суспільстві з традиційною ринковою економікою не розрізняє форми власності в залежності від суб’єктів, що ним володіють. Воно визначає об’єкти та іноді створює його (наприклад, інтелектуальна власність), фіксує зміст і надає пов’язані з ними права. Власність не може існувати поза відносинами між фізичними і/або юридичними особами, і особа не може існувати без власності (права володіти нею). У цьому сенсі правоздатність і поняття власності збігаються.
Вихідним пунктом є визнання і законність індивідуального егоїзму, мотивація якого не ставиться під сумнів, якщо він здійснюється в рамках закону. Ці твердження далеко не академічні; вони мають безпосередні практичні наслідки як для встановлення верховенства права, так і для оцінки певних тверджень і пропозицій:
- держава, яка є не тільки ієрархічною інституцією, але й власником майна, має вважатись юридичною особою. Непотрібним і оманливим є культивування різниці між державою і “казною”, як це робилося за радянських часів;
- наявність юридичних осіб без власності (права на неї) суперечить загальній соціальній і економічній структурі. Їх створення законними актами не відповідає принципам ринку і, водночас не сприяє захисту публічних інтересів. Поняття державних підприємств, які вважаються юридичними особами, але управляють власністю іншої особи, тобто держави, потрапляє до цієї категорій і від нього слід відмовитись, як це пропонується в проекті ЦК і робиться на практиці в усіх західноєвропейських юрисдикціях;
- для вираження індивідуального егоїзму потрібні юридичні рамки, без яких неможливі стійкі міжособисті стосунки. Рамки встановлюються "приватним правом”;
- реалізація егоїзму може відбуватись у формі підприємницької, благодійницької або іншої діяльності. Всі ці види діяльності є “приватними”; вони зорієнтовані на індивідуальні мотивації, які в принципі не розкриваються і не встановлюються законом. Немає практичного сенсу протиставляти приватну і підприємницьку діяльність, а “складність” вочевидь не є дійсним критерієм для розмежування: сімейні стосунки, наприклад, вірогідно частіше за все значно складніші, ніж міжособові стосунки на ринку, де одна сторона продає, а друга сторона купує. Проте процес виробництва залишається в царині індивідуального “приватного” планування, а не державного планування;
- досвід показує, що виключне підпорядкування індивідуальному інтересові руйнує і порушує суспільну згоду. Має бути сфера, в якій формулюється і реалізується спільний інтерес і яка не керується егоїзмом або пошуком прибутку. Ця сфера може бути заповнена лише державою для виконання цих “публічних” функцій”. Відповідне законодавство має враховувати як обов’язковий ієрархічний характер стосовно громадян, так і той факт, що держава не є абстракцією, нею управляють громадяни, які, як правило, мають свої егоїстичні інтереси, але не повинні реалізовувати їх на публічній посаді. Важливість цього аспекту не можна переоцінити. Є певна небезпека затьмарення, коли публічне і приватне право пов’язані в одному комплексному законодавстві.
Далі >>>
|
|
