|
|
|
 |
Співвідношення Цивільного та Господарського кодексів України ч.1
Юрист Ширшин В’ячеслав
Наприкінці липня 1999 р. Українсько-Європейський консультативний центр з питань законодавства (Ukrainian-European Policy and Legal Advice Centre (далі – UEPLAC)) отримав прохання прокоментувати пропозицію, висловлену Академією правових наук України “щодо приведення проекту Цивільного кодексу України у відповідність до державних завдань кодифікації законодавства, що регулює економічні відносини”.
UEPLAC готував свій коментар виходячи з того, що автори проектів Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і Господарського кодексу України (далі – ГК) мають діяти в інтересах своєї країни. Саме тому експерти UEPLAC намагалися оцінювати різні тексти законів відповідно до їх змісту і можливих наслідків, і не хотіли брати участь у полемічних дебатах щодо прихованих намірів, чи то негативних чи то позитивних. Зауваження UEPLAC, звичайно, базуються на досвіді кодифікації в країнах з давніми традиціями ринкової економіки, а також – хоча й меншою мірою – на практичному досвіді, що його набули країни СНД в період переходу до ринкової економіки. В наведеному коментарі професор Рольф Кніпер керується певними принципами, які він визначив на початку, перед тим як робити висновки.
“Закони і кодекси не повинні суперечити Конституції. Тільки сама Конституція має конституційний статус. Виходячи із загальних принципів тлумачення, відповідно до яких конкретніші норми передують загальним, ми схильні думати, що ст. 14 переважає і що законною є приватна власність на всі товари, включаючи землю. З цього випливає, що немає конституційної вимоги різного підходу до різних форм власності і що ані текст, який говорить про таке, ані текст, який про це не говорить, не суперечать Конституції.
Автори проекту Цивільного кодексу, а також інших актів не стверджують, що запропонований закон буде єдиним законом, який застосовуватиметься до конкретних соціальних питань економічної сфери. Із закону, в якому регулюються контракти і власність підприємств, не виключається (та й немає такого наміру) можливість регулювання податків, банкрутства, антимонопольних зобов’язань, питань захисту прав споживачів тощо.
Розмежування матеріального і процесуального права чи приватного і публічного права є важливим методологічним інструментом структурування національної кодифікації. Автор вважає його евристичним принципом, до якого законодавці не прив’язані, але який є корисним для встановлення певного порядку та узгодженості. Видається, що в країнах, в яких систематичне розмежування між приватним і публічним правом не розроблене, вони розрізняються за практичними результатами (наприклад, корпоративне та договірне право, з одного боку, і податкове, адміністративне або кримінальне право – з іншого).
Можна стверджувати, що жоден законодавець у суспільстві з традиційною ринковою чи перехідною економікою не намагався навмисно порушити ці принципи і звести разом публічне й приватне право. Автор не поділяє методологічного підходу, відповідно до якого прийнято вважати, що “змішана економіка” має відображатися у “змішаних законах”. Такі країни, як Німеччина, Франція, Чехія та інші, які мають спеціальні комерційні кодекси, не відрізняють їх від своїх цивільних кодексів з точки зору протиставлення публічного і приватного права. У всіх цих країнах як Комерційний, так і Цивільний кодекси є частиною приватного права, а також законодавства про компанії тією мірою, якою воно існує як спеціальне законодавство. У всіх країнах підприємці – фізичні або юридичні особи – підпадають під дію норм Цивільних кодексів та спеціальних положень, які додаються Комерційними кодексами, – спочатку для комерсантів, а потім для всіх підприємців. Сьогодні більшість теоретиків і практиків багатьох країн, включаючи ті, де існують Комерційні кодекси, згодні з тим, що цей законодавчий підхід не є помилковим або неправильним, однак не додає ясності проблемам праворегулювання. Насправді сучасні цивільні кодекси, такі як Італійський або Нідерландський, спромоглися без великих проблем інтегрувати зміст класичних комерційних кодексів у цивільні кодекси. Сьогодні загальновідомо, що комерційні кодекси впроваджувалися через історичну специфіку, а не структурну доцільність.
Очевидно, що ці країни також вдаються до адміністративного регулювання підприємницької діяльності, і такі питання розглядаються в спеціальному законодавстві, яке для досягнення евристичних цілей названо публічним правом. Дещо із запропонованого в Господарському (комерційному) кодексі належить до першої, а дещо – до другої категорії. Звичайно, не буде “помилкою” скласти проект Комерційного кодексу.
Безумовно, цілком реально мати один інтегрований Цивільний кодекс, в якому групуватимуться всі зазначені там контракти (як це робиться в Італії, Нідерландах та ін.). На думку німецьких експертів, небажано наслідувати німецький варіант вирішення – краще взяти за основу альтернативу, оскільки вона сприяє узгодженості і зрозумілості. До речі, такою є чинна практика в більшості країн СНД, таких як Російська Федерація, Грузія та ін. Але це твердження не варто приймати легковажно, оскільки відхилення від загальноприйнятої практики без необхідності може поглибити розрив між самими цими країнами та із Західною Європою. Якби було прийнято першу альтернативу, потрібно було б роз’яснити, що наявність Комерційного кодексу не виключає застосування Цивільного кодексу до фізичних і юридичних осіб, що займаються підприємницькою діяльністю. Обидва кодекси доповнюють один одного.
Проте методологічно невірно комбінувати ці “приватні” компоненти комерційного кодексу з “публічним” правом, наприклад, законодавством про субсидії, антимонопольним, податковим законодавством. Аби уникнути будь-якого непорозуміння, ми хочемо наголосити, що порада не комбінувати всі ці предметні питання в одному кодексі жодним чином не означає, що ми не переконані в необхідності податкового, антимонопольного, містобудівного та іншого законодавства. Навпаки, для України питання швидкої і ретельної розробки зазначених галузей законодавства є дуже актуальним.
Повторюю свою позицію: проект Цивільного кодексу також містить норми адміністративного і навіть конституційного характеру (наприклад, більша частина Книги II (Особисті немайнові права) та Глава 14 (Нематеріальні блага)).
Знову ж таки на методологічному рівні (хоча ним це не вичерпується), ми вважаємо, що переконливою є така кодифікаційна практика, за якої одне й те саме предметне питання намагаються врегулювати в одному комплексному законі. У такому законі або кодексі можуть групуватися декілька предметних питань, але кожне питання, що розглядається, має бути розглянуте повністю.
Стара радянська практика викладення загальних принципів в одному законі й наступного додавання конкретних норм в іншому нормативному акті неминуче призводить до повторювань, протиріч і плутанини. Така практика прийнятна тільки для нормативних актів різних ієрархічних рангів (Конституція стосовно простих кодексів чи кодексів стосовно декретів).
Далі >>>
|
|
